facebook
Офіційний сайт Народного артиста України - Павла Зіброва
Біографія
українська
русский

"ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОЗНАЙОМИТИСЯ"

Завантажити книгу в форматі fb2

НАС ВВАЖАЛИ "ГОЛУБИМИ". ФРАНЦУЗИ НЕ РОЗУМІЛИ, ЩО ОДИН БЕЗ ОДНОГО МИ ПРОСТО НЕ МОГЛИ ЖИТИ

... Це було тоді, коли я вже був на третьому курсі консерваторії. Ансамбль військової пісні і танцю оголосив набір на додаткових вокалістів для того, щоб виїхати на заплановані концерти за кордон, - їм треба було везли 60 чоловік, а в хорі було всього 40. Запрошували з оперного театру, з хору ім.Верьовки:

- Приходьте, показуйте, як ви співаєте. Якщо ви нас влаштуєте, то ми вдягнемо вас у військову форму і повеземо у Францію, у Канаду, - там місяць, там - ще один.

Почув я про це, і питання - чому б не з'їздити за кордон? - стало, по суті, риторичним. Так, начебто випадково, зайшов на прослуховування. А в ансамблі мене всі знають, - я ж там відслужив! Мені і кажуть:

- Паша, тобі тут, на прослуховуванні, не має чого робити. Ми тебе і так беремо.

Так я знову потрапив до складу, правда, тимчасового, ансамблю військової пісні і танцю. Два місяці ми, новонабрані, вивчали військовий репертуар, щоб потім заспівати його перед закордонними шанувальниками радянської військової пісні. Режим дня в мене знову став фронтовий: до обіду - на роботі, після обіду - на репетиціях. В консерваторію ходив тільки на спеціальність і на італійську мову.

Нарешті настала мить, заради якої ми на протязі двох місяців віддавалися військовим пісням. Нас повезли до Парижу.

Зрозуміло, що задовго до від'їзду у Францію кожний з нас планував, яку шмотку чи техніку він привезе до дому. І це було нормально. Але існувала одна невеличка, але досить відчутна проблема. Добові нам платили, але це були, ну дуже мізерні гроші. Для того, щоб придбати заплановане, їх треба було збирати копійку до копійки, і ні на що не витрачати. А їсти щось треба! Вихід з цієї ситуації ми знаходили всі разом (обов'язково - разом! - інакше було не можна) ще до часу від'їзду на території Радянського Союзу: всі наші чемодани були непідйомно завантажені тушонкою, кашами, чаями, кавою, цукром, кип'ятильниками, - всім тим, що можна було взяти з собою, щоб потім з'їсти чи застосувати для приготування їжі. На місці ми лише купували хліб. Це було якесь божевілля! А щоб не кожному брати повний комплект харчозабезпечення (це ж важко!), ми кооперувались по два чоловіки за таким принципом: ти везеш плитку, я - каструлю, ти - ложки, я - тарілки, ти береш каші гречані і пшоняні, я - інші. А як же! Треба ж було і меню якось різноманітнити!

Кумедно і цікаво було тоді, коли у Франції нас намагалися розселити по одномісних номерах. Якщо б так сталося, то для наших тандемів - плитка-кастрюлька - це був крах! Це ж - не зручно! Десь бігати, шукати сіль, кружку?! Ні-за-що! Тільки удвох. Приходиш до портьє і кажеш:

- Но, но! Нам треба удвох!

А він стоїть і думає: ага! Зрозуміло... Самі чоловіки... і далі його думка продовжується у напрямку голубізни, явищу, для нас на той час незрозумілому.

Зранку виходимо вдвох, здаємо ключ. Портьє одному говорить:

- Бонжур, месьє!

Другому:

- Бонжур, мадам!

Ми переглянулись один з одним, і до нас дійшло! Французи не розуміли нашого явища під назвою "загальна кухня", і тому думали, що ми - голубі. У них то є нормально - месьє, мадам, і ненормально - загальний кип'ятильник!

Що може статися, коли чоловіки у суто спартанських умовах готують собі їжу, здогадатися не важко. Наші хлопці виключенням не стали. І от одного разу вони поставили гріти банку тушонки кип'ятильником - холодну ж не будеш їсти! А по телевізору як раз футбол транслювали. Хлопці задивилися-захопились і - ба-бах! Чуємо шалений вибух! Влітаємо у номер до них, а там... Боже ж ти мій! Розірвалася кілограмова банка тушонки! Всі шпалери, стелі, диван, - все у м'ясі і комбіжиру. А за зіпсовані речі треба платити! Тут збираєш цю копійчину, щоб купити щось додому, економиш, і за один раз викласти величезну суму грошей?! Ніколи!

Зі стін і зі стелі ми це все відшкребли, а от диван був у такому стані, що з ним нічого вже зробити було неможливо. Що робити? Хлопці знайшли єдиний правильний вихід: вони розпиляли цей диван акуратненько на дрібні частини і за три заходи винесли в кульках і чемоданах. Перед виселенням приходять французи приймати номер: начебто все є, і все ж чогось не вистачає... і причепилися - тут був диван! Ми - який диван? Ви що, французи, в своєму розумі? Ми ж не могли його заховати чи винести! Не було тут ніякого дивана і все!

Наш народ самий винахідливий! Були серед нас такі, які примудрялися варити борщі в... раковині! Ганчіркою затикали отвір і варили.

І всі збирали гроші, хто - на машину, хто - на одяг. Я збирав на синтезатор. Та поїздка до Франції та Канади дала мені таку можливість - я придбав синтезатор, який стоїть в мене по сьогодні. На ньому я написав увесь свій репертуар і ні на який інший його не проміняю.

На цих гастролях наш ансамбль давав 10 планових концертів у величезному залі Паризького Конгресу. Концерти проходили на "ура". Аншлаги! І от на одному з концертів ми познайомилися з Наташею. Вона сиділа в першому ряду, квиток на який коштує дуже дорого. Під час концерту ми запросили її на сцену поспівати разом. Співала вона, правда, на два тони вище, тільки нам заважала, але всадовити її на місце виявилося неможливо. Увесь десятитисячний зал з цього регоче, а їй - хоть би хни! Каже:

- Я 10 років співала у хорі банно-прального комбінату. І зараз хочу заспівати. Давайте романс український заспіваємо "По долинам и по взгорьям".

Наташа виявилася українкою з Полтави. Вийшла заміж за капітана поліції і переїхала до Парижу. І запросила вона мене з моїм товаришем Сергієм Бондаренко, Заслуженим артистом України, солістом Київської оперети у гості. У вечорі ми приїхали до них, щось там поїли, потім нас всю ніч возили по Парижу. А ранком прокидаємося... Бог ти мій! Який запах! Запах українського борщу з пампушками! Наташа наготувала, як на українське весілля! А ми, бідні, вже 20 днів, як сидимо на консервах і кашах! Можна лише уявити, як ми на те все накинулися!