facebook
Офіційний сайт Народного артиста України - Павла Зіброва
Біографія
українська
русский

"ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОЗНАЙОМИТИСЯ"

Завантажити книгу в форматі fb2

І ТАКЕ БУЛО...

На одному з концертів у Луганську на сцену вийшла дівчинка з довгою-довгою косою. Подарувала мені квіти і... Як схопить мене в обійми, як поцілує прямо в губи. Весь зал зойкнув. Я такої сміливості не очікував і розгубився. А вона тримає мене так міцно, що вирватися неможливо, і цілує довго, - так, за звичай, чоловіки цілують жінок. А мене так цілувала дівчинка років 20. І це все відбувається під час концерту. Я акуратно від неї звільнився, проводжаю її зі сцени. Вона, начебто, йде, а потім різко вертається назад. Цього я вже не бачу, бо йду в інший бік і тільки відчуваю, як мене хтось розвертає і знову починає цілувати... Але все обійшлося.

А на дворіччі нашого театру сталася інша ситуація. 1 грудня в Чернівцях на "Ура" пройшли за два дні чотири концерти. Театр був переповнений, публіка приймала нас дуже добре. І от після останнього концерту підходить до мене жінка, років 30, гарна, інтелігентна, шикарно вдягнена, просто красуня, супер. Дочекалася вона, поки розбіглися дівчатка з автографами, і підходить до мене:

- Павло Миколайович, що мені робити?

- Як "що вам робити"? У зв'язку з чим? - я не розумію, про що вона говорить.

- Ви знаєте, мені не хочеться після вашого концерту йти додому, повертатися до чоловіка...

Геніальна фраза... Я дивлюся, а у неї в очах стоять сльози, і такий сум невимовний... і закоханість у Зіброва...

Я не знаю, що відповісти. Ввічливо так запитую, хоча зміст проблеми мені вже зрозумілий:

- А що трапилося?

- Ці дві години, які я провела в театрі, ваші пісні, які я почула, перевернули мені все життя. Що мені робити? Як мені жити далі?

Тут вривається балет:

- Павло Миколайович, на вас чекають журналісти з газети і з телебачення для інтерв'ю, і чекає спонсор з банку "Аваль". У вас є тільки дві хвилини. Ми вас забираємо, давайте допоможемо квіти нести...

Повинен сказати, що наші дівчата ще виконують місію моїх охоронців. Вони ту ситуацію прорахували і акуратно її нейтралізували. Не дали договорити з тією жінкою... І таке буває. Кому пісні допомагають жити, кому - навпаки. Тому що пісні, які я співаю, - життєві. Думаю, що саме це - секрет довголіття співака на естраді.

І для мене дуже важливо уважно підходити до вибору репертуару. В цьому мені пощастило, тому що я сам пишу музику і сам виконую свої пісні. Чужих пісень у мене дуже мало. А ще в мене дуже гарні автори - це і Юра Рибчинський, і Степан Галябарда. Пісні Юри Рибчинського співають і Демарін, і Алєгрова, і Гвардцителі.

Степан Петрович Галябарда - чудовий лірик. Саме він запропонував мені зробити бенефіс в Палаці культури "Україна" у 1993 році, коли ім'я Зіброва було відомо не так широко:

- Паша, ти гідний Палацу культури "Україна". Давай покажемо повну програму, - дай свій сольний концерт. І назвемо його бенефіс. А то тебе запрошують у відділення виконати по 2-3 пісні. Це ж несерйозно!

Ми з ним сіли і написали ряд прекрасних пісень: "Осінні вітражі", "Стрілецький романс".

Чесно кажучи, по своїй наївності, я думав, що "Стрілецький романс" - про січових стрільців. Але виявилось, що це не так. Він - про студентство, молодь, яка пішла захищати вільну Україну і від німців, і від австріяків, і від угорців, і від комуністів. Потім їх кого розстріляли, кого на Колиму відправили. А романс був про тих, хто залишився в живих.

Співав я цей романс на гастролях у Тернополі. А це - ще ті часи, коли дуже сильною була комуністична спадщина, коли червоні прапори над обкомами та міськкомами зняті не були, бо їх ще боялися змінювати на жовто-блакитні. І я заспівав цей романс. Спочатку в тисячному залі підвелися діди, а за ними - увесь зал. Підвелися і мовчать. Думаю: "Не прийняли..." А через хвилину мовчання - шквал оплесків. Довелося співати на "біс". А зал, стоячи, слухав.

Із Степаном Галябардою я розкрився, як громадянин. Саме він дав мені таку можливість. Потім ми разом написали прекрасний романс "Весна, полковнику, весна", який від "а" до "я" присвячується моєму брату Володимиру.

Цей бенефіс був моїм великим стартом, - я показав себе не тільки як виконавець, а й як композитор. Чужого я не співаю, тому що буває як в ситуації з костюмчиком: було б все добре, та рукава задовгі, от тут треба було б вшити, тут - навпаки, випустити. Так і в пісні - все добре, але в цьому місці я б поміняв мелодію. І тому пишу так, як хочу, як відчуваю, як бачу. Пісня народжується, як дитина, з маленького імбріончика, який постійно росте, розростається, аж поки не виросте. Працюєш над нею, випиваєш море кави, переглянув, прослухав її раз, два, три, залишився задоволений, випустив у світ, і вона полетіла у кліпі, по радіо. А потім інтерес до неї втрачається. І починаєш нову.

Ніколи легко не дається та пісня, яка потім користується великою популярністю. Вона народжується дуже важко, великою працею і нервами - і підбір тексту, і нот, і аранжування. Але слухач не повинен бачити цієї титанічної роботи. Звичайно, можна написати пісню за півгодини, але рівно стільки вона і буде жити.

Режим життя у мене такий, як у спортсмена - мають бути повноцінний сон, постійний контроль за власним психологічним станом - перенервуєшся і починають сипіти низи, пропадає верхній діапазон, можна вибитися з колії і зірвати концерт. А цього допустити не можна. Бувало, виходиш на сцену з температорую 40. Заспівав одну пісню, другу, отримав шквал оплесків - і моментально проходять і соплі, і кашель. За концерт дві сорочки змінюєш, - вони такі мокрі, що їх можна викручувати. Жодного разу в такій ситуації за півтори. години я ні разу не кашлянув. Концерт закінчується, міряєш температуру, а в тебе вже 37, або 36.9. Вся хвороба - вийшла.

Я не можу не виходити на сцену. Тому що на тебе прийшли, тебе купили, тебе хочуть послухати, тебе люблять, на тебе чекають. Я, дійсно, люблю своїх слухачок, тому що дев'яносто дев'ять відсотків пісень написано для них і про них. Без любові я не вийду на сцену. Я повинен дати надію. Саме на цю надію вони і йдуть. Купують її за 5, 10 гривень, стільки, скільки коштує квиток. Цей самообман потрібний, він дає стимул жити і працювати. Люди після концерту виходять з піднятим настроєм, купують касети, беруть автографи, і у них залишається сигнал добра, любові Павла Зіброва. Я знаю, що роблю добро, і я знаю, що воно потрібно.

Чи зміг би я займатися чимось іншим? Ні. Нічим, крім музики, займатися не можу, не хочу і не буду. І доньку свою бачу співачкою. Принаймні, хотілося б, щоб вона співала. А коли я стану старенький, буду писати для неї пісні, аранжувати їх, стану її продюсером.