"ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОЗНАЙОМИТИСЯ"
Завантажити книгу в форматі fb2ТУТ МИ ЗРОЗУМІЛИ ВАРТІСТЬ ЖИТТЯ І СМЕРТІ
Пам'ятаю, що цей літак віз обмундирування і 20-30 тон мороженої яловичини для наших в Афганістані. Це м'ясо лежало посеред літака, а ми сиділи на десантних лавках по боках і цокотіли від холоду зубами, тому що ніяке опалення увімкнути було неможливо, інакше те м'ясо до місця призначення не долетіло б. Добре, що взяли з собою горілку, трохи зігрілися.
Прилетіли в Кабул, а там як раз два "Чорних тюльпани" відлітали на СРСР. Люди з автоматами, рушницями, пістолетами, поранені, стрілянина...
Нас посадили в автобус і попередили:
- Через цей гай треба проскочити на шаленій швидкості, тому що по ньому стріляють снайпери. Так от, хлопці, буде 100 км. за годину, а в разі чого - краще пригніться.
А з нами - чотири дівчинки, балерини. Проскочили нормально. Але такий початок нас приголомшив.
В перший же день мене запросили туди, звідки можна було не повернутися. Ми познайомилися з льотчиками, і серед них виявився хлопець з мого села, з однієї вулиці, на рік за мене молодший. Він забрав мене до своєї кімнати. А потім запропонував:
- У нас бомбардування буде. Маєш бажання подивитись?
- Звичайно. Та й робити поки що немає чого.
Сіли ми у транспортний літак і полетіли скидати свічки, щоб освітити місцевість для артилерії. Тисячі таких свічок повільно-повільно падають з неба на парашутах. Дуже гарне видовище. Ти все бачиш, як удень. І нас - видно. По нашому літаку почали бити зенітки, і льотчику довелося відразу набрати висоту. А ти відчуваєш, що ці зенітки пуляють саме по тобі...
В Афганістан нас відправили для того, щоб ми виступали перед нашими хлопцями. Пам'ятаю, приїхали в Джелалабад у десантну групу, а вона вся, дві тисячі хлопців, пішла на операцію. Залишилася лише група охорони, чоловік тридцять. Ми приїхали, а нам повідомляють:
- Відпочивайте, хлопці, бригада пішла битися з басмачами у гори. Буде тільки завтра.
Коротко скажу, що з себе уявляла ця десантна група на місцевості, - тоді ви краще зрозумієте, що сталося. Вхід і вихід на КПП лише один, там же ж - вкопано два танки, від яких тільки стирчать дула, по бокам стоять вишки. Вся територія обнесена колючим дротом, навкруг якого - мінне поле.
А ми почали відпочивати. Ситуація така: там апельсини, мандарини ростуть просто на вулицях. З дуру ми нарвали нестиглих мандаринів і з'їли кожний кілограмів по два. З туалетів вийти не можемо - такий страшний розлад шлунку.
До цього ж у нашого Сергія страшенно розболівся зуб. За народним методом він знімав біль спиртом, але це, напевне, не дуже допомогло. Взяв Сергій автомат, знайшов дірку у колючому дроті і перейшов, не розуміючи, що то є, мінне поле, щоб постріляти по воді трасуючими кулями. Це - дуже видовищна, дуже гарна картина. Він почав стріляти, а ми подумали, що це атакують душмани. Переполошилися всі, дивимося - а то наш співак тішить свої хворі зуби. Ми йому:
- Сергію, йди назад!
І він слухняно так збирається йти назад по мінному полю.
- Ідіот! Куди ти йдеш! Там же ж заміновано!
На КП він зайшов трішки посивівшим і протверезівшим: зрозумів, що обійшов свою смерть між мінами...
А тут в полон взяли басмача. І він розповів, що на базу - на склади зі зброєю та провізією - готується напад: басмачі прознали, що наші пішли на операцію. Охорони - 30 чоловік і нас - 20. Підходить до нас начальник караулу і говорить:
- Ви, хлопці, у військовій формі, от вам - автомати, здвоєні запасні рожки, ящик гранат, займайте оборону біля складів зліва. Вас - 16, дівчат нам не треба, дамо ще 2-3 наших, а ми займемо оборону на КПП. Треба протриматися, доки не прилетять наші вертольоти, ми їх вже викликали. А цей час будемо захищатися. Головне - наробіть шуму. Пуляйте, розстрілюйте рожки, кидайте гранати, наробіть шуму, щоб вони знали - у нас є люди.
Почалася стрілянина. Я стрибнув у рівчак, голову не висовую, тільки автомат зверху - др-др-др!!! Кілька секунд - і патронів вже нема, якось так дуже швидко виходять, добре, що ріжки здвоєні. Ще кидав гранати... В школіто я норматив виконував. А тут... Ніч, душмани. Вони в живих нікого не залишать - це зрозуміло. А гранати у нас були осколкові, не докинеш - вони тебе ж і задінуть. І от у напів лежачому стані, з траншеї, я кидав у 2-3 рази далі, ніж у школі. Бо дуже хотілося жити.
Шуму ми наробили.
А що стосується концертної діяльності, то наші концерти скрізь проходили на "Ура". Чотирьом дівчаткам-балеринам одного разу подарували такі квіти, яких ми раніше ніколи і не бачили: троянди були довжиною у півтора метри, чорні, червоні, жовті. Сталося це так. Йде концерт, а офіцер говорить солдату:
- Заводь БТРа, поїдемо дівчатам троянд наріжемо.
Взяв сокиру (ті троянди можна було тільки рубати сокирою) і поїхали удвох, без прикриття у Долину троянд рубати квіти для наших дівчат. А там, у тій долині, їх обстріляли, офіцера поранило. Він приїжджає з охапкою троянд, дарує їх дівчатам, а у нього обличчя в крові. Питаємо:
- Що сталося? А він:
- Та ось, біг з трояндами і, слава Богу, рота відкрив, щоб легше дихати було. А там - снайпер сидів і влучив мені в обличчя. То добре, що рот був відкритий - куля пройшла навиліт через обидві щоки, не заділа щелепи.
І у нього в щоках - по дірці. Ми бачили його наступного дня зі скобами на щоках.
В Афганістані ми зрозуміли вартість життя і смерті, побачили, що це таке. Напевно, для кожної людини необхідно, щоб вона побувала в екстремальній ситуації. Подивится це по по телевізору - зовсім не те...
Після Афганістану нам дали відпустку. А потім вже був дембель.