facebook
Офіційний сайт Народного артиста України - Павла Зіброва
Біографія
українська
русский

"ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОЗНАЙОМИТИСЯ"

Завантажити книгу в форматі fb2

МОЦАРТІВ З НАС НЕ ВИЙШЛО, АЛЕ ПОПУЛЯРНІСТЬ БУЛА ШАЛЕНОЮ

Займатися естрадою в школі нам забороняли: з нас робили Рахманінових, Чайковських, ліпили Моцартів. Яка може бути естрада?! Та ви що?! Грати тільки це, це і оце, і ніяких естрадних звуків!!! Тільки класика! Але нам кортіло грати естраду за будь-яку ціну, і ми пішли в підпілля, - почали репетирувати по підвалам, по ЖЕКам. А зразками для нас були "Бітлз" і американська група "Чікаго".

Групу створили дуже серйозну: окрім клавішних, гітар (я грав на бас-гітарі), барабанів, - тобто окрім стандартного складу ВІА тих часів, у нас були скрипічна і духова групи. Твори виконували виключно ті, які писали самі. І їх аранжуванням займалися також самостійно. А співали ми всі: співав я, співав Жора Черненко (сьогодні він - професор ударних інструментів в Національному університеті культури і мистецтв). Саша Мельник (сьогоднішній директор україно-англійської студії "Комора") грав на віолончелі, на йоніці. "Лівих" людей у нас не було - всі були професіоналами. Так естрада почалася для мене з дев'ятого класу.

Щоб за декілька місяців зробити власну програму, нам довелося займатися кожного вечора, а тому закоханих в ансамблі у нас не тримали: вибирати треба було категорично - йти чи на репетицію, чи на побачення. Але нам подобалося те, що ми робимо, і ми всі були фанатично закохані в естраду. Наша власна програма таки з'явилася через нетривалий час, з нею ми почали "чесати" на танцьмайданчиках.

Самим престижним танцьмайданчиком на ті часи був Будинок культури (БК) авіазаводу (зараз там нічний клуб "Бінго"). І щоб мати право грати у тому БК танці, його, те право, треба було вибороти. Музикантів, які хотіли те зробити, було багато, і музикантів досить професійних, а не школярів-десятикласників, з яких складався наш ВІА. Але, звичайно, треба врахувати те, що музикою ми займалися десять років, і навчали нас викладачі дуже високого рівня. Тому логічно, що перемога була за нами, - ми вибороли тендер і стали у тому тисячному залі грати по суботах та неділях. Для нас це була перша перемога. Ми повірили в себе, в свої сили.

Через декілька тижнів після того, як нас почули в БК авіазаводу, наш ВІА став популярним, слава пішла широкими кроками. Кожна дівчина хотіла познайомитися з одним з нас, адже це було престижно: зустрітися, поцілуватися, випити пива-вина з музикантом... Ах! Успіх ми мали шалений. Але далі "хі-хі, ха-ха" з нашого боку не йшло, тому що наше бажання грати естраду базувалося не тільки на професіоналізмі, а й на дуже жорсткому режимі: треба було вчасно лягати спати, щоб ходити до школи, потім вчити уроки, займатися на контрабасах-віолончелях, у вечорі йти на репетицію в ЖЕК, а потім - грати на концертах... Наше життя було розписано по годинам.

Дуже скоро ми здобули славу професійних, класних музикантів, і нас почали запрошувати з сольними концертами і в київський політехнічний інститут, і в будівельний інститут, і в університет, і в автошляховий інститут. На цих концертах ми, десятикласники, виступали перед студентами не з танцями, а з своїми власними творами.

Зрозуміло, що довго протриматися в таємниці від рідних викладачів музичної десятирічки наш успіх не міг. І через деякий час вони почали зустрічати нас косими поглядами. Хоча відкрито нам не дорікали - жодного разу нас не впіймали "на гарячому", а в школі ми мали гарні оцінки. Докоряти було ні за що.