facebook
Офіційний сайт Народного артиста України - Павла Зіброва
Біографія
українська
русский

"ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОЗНАЙОМИТИСЯ"

Завантажити книгу в форматі fb2

ПЕРЕМОГА, ЗА ЯКУ БУЛО ЗАПЛАЧЕНО ВОЛОССЯМ

І от в одинадцятому класі (це був 1975 рік) ми, вже як професійні естрадники, втекли на республіканський конкурс комсомольської пісні, який проходив у Керчі. Зрозуміло, що ми нічого не сказали ні вчителям, ні вихователям, інакше нас би не відпустили. Про те знали тільки хлопці по кімнаті - і більш ніхто! Їхало нас шість чоловік, але грошей для того, щоб купити квитки на всіх - не вистачило. І ми знайшли єдине правильне рішення - викупили купе для чотирьох, але в нього влізли всі шестеро. Таке було собі, трохи безрозмірне, купе... Мінімум апаратури, який взяли з собою, закинули на треті полиці. Як партизанам, гроші на відрядження нам не видали, а тому в дорогу з собою взяли всі харчі, які були на той час в наявності у кожного з нас. Але їх не вистачило, - сало, печиво, яблука з'їли ще в дорозі, і в Керчі нам довелося перейти на бублики з квасом, - що поробиш, естрада потребує жертв.

Приїхали. А коли дізналися про умови конкурсу, то ледь не поїхали назад, до Києва. Виявилося, що конкурсанти мали виконувати тільки пісні членів української Спілки композиторів. Жюрі ретельно перевіряло дані, які були занесені у заявку виступаючих: музика такого-то члена Союзу композиторів, вірші - такого-то. А у нас - тільки власні пісні! Що робити?! І назад не поїдеш, бо, по-перше, соромно повертатися ні з чим, і по-друге, нам вже конче необхідно було вийти на республіканську сцену. Нам треба було засвітитися і отримати оцінку професіоналів!

Але все вирішилося. Ми - хлопчики винахідливі, рішення знайшли дуже просте, але трохи ризиковане. Зробили таким чином. Дивимося: ага, он в жюрі сидить Білаш, так... далі, о, Поклад є. Вивчили склад жюрі напам'ять! А в заявку вписали прізвища тих композиторів, яких на цьому конкурсі не було! Наприклад, давайте запишемо, що музика цієї пісні - Вадима Ільїна. Його ж в президії немає! А звідки Білаш чи Поклад могли знати, писав цю пісню Вадим Ільїн чи не писав?! І таким чином всі наші пісні пропустили для виступу!

На цьому республіканському конкурсі ми взяли четверте місце і стали дипломантами, увійшли в число переможців! Ура!

Перше місце тоді взяв Іван Попович. Здається він саме приїхав з Берлінського Всесвітнього фестивалю молоді та студентів, на якому став лауреатом. Зрозуміло, що республіканський конкурс він не міг не виграти: молодий, завзятий, з мюзік-холом, з дівками-підспівками, оркестром. Уявіть собі: таке шоу - на той час!

А почесним гостем у нас була лауреат міжнародного конкурсу Алла Борисівна Пугачова, яка "прогриміла" зі своїм "Арлєкіно". І ми її там побачили: з кривими зубками, між яких, коли вона посміхалася, була помітна велика дірка. У веснянках, товстенька, з такою кругленькою попочкою, з хімією на голові, в дуже коротенькому платті...

Ми провели на фестивалі всі шість днів, були і за кулісами, і в буфеті, - і бачили, як Алла Борисівна частенько була "підшофе". Ви ж розумієте, що жінка у такому стані подібна до вибухівки. Саме так і сталося. Все йшло рівненько, спокійненько: народ виступав, жюрі прослуховувало. Все! Вже останній день! Скандал гримнув на заключному концерті. Послухати кращих виконавців комсомольської пісні (фестиваль, з рештою, був присвячений саме цьому жанру) прийшли високі посадові особи з міністерства, обкому, міському. Вони зайняли найкращі місця і дуже уважно слухали всіх виступаючих, як раптом Алла Пугачова, перебуваючи у тому самому веселому стані, пішла у зал і сіла на коліна першому секретарю міському!

Яка шалена була реакція! Який був скандал! Такого дозволити собі не міг ніхто!

Таким було наше перше знайомство з майже великою естрадою: ми стали в ранг дипломантів, отримали офіційний документ, чим заявили про себе, - ось такі ми є!

А в цей час у Києві почалася паніка: зникли діти! Адже за нас, інтернатських, відповідали вихователі. І тут дітей немає цілих шість днів! Все! Розстріляли!.. в тюрмі!.. в міліції!.. в трупарні!.. Обдзвонили все, що могли - дітей немає. Наших однокімнатних хлопців запитують, де ми, а ті мовчать - нас не видають, роблять вигляд, що нічого не знають! Ха! Але паніка була страшена...

Через шість днів ми повернулися. Що було! Уявити не важко... Дісталося по перше число... Директор засудив нас до "розстрілу": відправив всю нашу групу стригтися налисо! І це тоді, коли дуже модно було ходити з довгими патлами. А ми і не пручалися. Розуміли, що зробили трішечки негарно, але тільки - трішечки. Вже наступного дня вся наша музична школа, хореографічне училище, художня школа, - все ж було розташовано комплексно, - всі гули: "Вони поїхали, стали дипломантами, взяли таке почесне звання на республіканському конкурсі, не побоялися, а їх - так принизили!.." Боже мій! Ми стали героями, майже такими, якими були бітли! За цими лисими головами, завдячуючи директорові, нас впізнавали. На нас вказували пальцями. І нам вже не шкода було, що на деякий час ми походимо не модними: ми були лисі, але дуже круті і популярні! Нам всі заздрили, всі дівчата були наші, нас любили. Тому що ми приїхали переможцями!!!

Через деякий час пристрасті довкола нашого "подвигу" вщухли, і ми знову набралися зухвальства вже для того, щоб піти до директора і умовити його дозволити нам зробити в музичній школі, в класичній музичній школі (! - я на цьому наголошую!) сольний естрадний концерт! З великими труднощами нам це вдалося. Ми його умовили!

І цей великий день настав. В зал на 400 місць набилася ціла тисяча, а може й більше: народ сидів скрізь, де тільки міг, місця в проході вважалися майже шикарними. Послухати нас прийшли не тільки учні нашої музичної школи, а й студенти з консерваторії, і, зрозуміло, викладачі. В передніх рядах сиділа професура. Буде неправдою сказати, що ми не хвилювалися. Ми хвилювалися і дуже, адже перед нами - люди, оцінка яких особливо важлива і варта усіх звань лауреатів. Ми заграли. Перше хвилювання пройшло, і для нас було справжнім святом побачити, як буквально через декілька номерів професор Новак почав шалено аплодувати і кричати "Браво!"

Концерт у двох відділеннях пройшов з фурором. Який був прийом! Який був шквал аплодисментів! Нас реабілітували, вибачили, і після цього концерту, який приніс нам визнання в рідній школі, наша команда вже могла дозволити собі складати іспити "лівою задньою ногою". По мовам, фізикам, хіміям, в яких ми були не дуже сильними, викладачі ставили нам гарні відмітки.

Але після успіху в нашій десятирічці нам захотілося ще більшого визнання в музичному світі - нам вже конче необхідно було показати себе в консерваторії, виступити у великому консерваторському залі, в якому ніколи не було естрадних концертів! Звучала класика, звучав орган, але естрада - ніколи!

До цієї справи ми віднеслись дуже серйозно і дипломатично.

Комсоргом консерваторії тоді був Вася Стасюк. Ми підійшли до нього і так лагідно, але з вірою у праве діло, запропонували: "Вась, а Вась, давай зробимо благодійний концерт. Розумієш, усі гроші, які ми заробимо на цьому концерті, перерахуємо у Фонд миру. Це ж так класно! Ти тільки організуй нам дозвіл ректора".

Зрозуміло, що у даному випадку гроші нам були не потрібні. Нам потрібний був пафос! Щоб нас ще побачила і визнала консерваторія! А гул вже пішов: в десятирічці естрадна група випускників, яка називалась "Явір" зробила грандіозний концерт! І Вася "пробив" дозвіл ректора!

Квитки на нас коштували по 1 карбованцю. На той час це були чималі гроші. Якщо на такі супер-зірки, як Софія Ротару, робили квитки по 2 крб.50 коп., то по 1-2 крб. квитки були у "Самоцвєтов", у "Кобзи".

Незважаючи на таку "зіркову" ціну, зал продався. Аншлаг був повний! В оркестрову яму людей проводили по-блату!.. Ми грали дві години у двох відділеннях під шалені оплески. Консерваторським носа ми втерли по повній програмі.

Але це був останній рік, коли ми грали разом, повним складом: всі закінчили музичну десятирічку і роз'їхалися вступати до різних вузів. Ансамбль розбігся.