"ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОЗНАЙОМИТИСЯ"

Завантажити книгу в форматі fb2

ВАРІАЦІЇ "НЕПОДОБСТВА" У ХАРКОВІ

Музичну школу я закінчив контрабасистом на одні п'ятірки. Куди їхати, куди вступати? В Москву! Я взяв шкільний смичок і поїхав у московську "консу". А там набирали тільки чотирьох контрабасистів! Бажаючих приїхало 38 чоловік! Я так подивився на це все, присвиснув - нічого собі конкурс!.. І вирішив битися. Але тоді усі тонкощі нам, абітурієнтам, відомі не були: ніхто не знав, що 2 місця відразу забирають іноземці - кубинці, ангольці, які за навчання платили валютою, такою необхідною для нашої держави. Разом з нами вступав, і він вступив, син композитора Фрадкіна. Зрозуміло, що Фрадкін є Фрадкін. Це ще одне місце. Залишається ще одне, останнє. І от на те єдине місце, яке залишилося, претендувало 34 гавриків. Зрозуміло, що стати тим єдиним, непереможним, було нереально. І я зірвався, чи мене зірвали, на третьому іспиті - отримав двійку по сальфеджіо.

Відразу забрав документи і поїхав у харківську "консу", бо у київську вже не встигав. А у Харкові конкурс був 2 чоловіка на 2 місця. Місцеві хлопці були впевнені у тому, що вони обидва стануть студентами. А тут приїжджає Зібров: за 5 хвилин до закриття приймальної комісії я встиг здати свої документи. Наступного дня хлопчики про це дізналися, переглянулися між собою і зрозуміли, що хтось з них пролетить, - приїхала сильна київська десятирічка.

На вступних іспитах мені пощастило: в екзаменаційній комісії саме у той час контрабасиста не було. Вийшло так, що ноти для акомпоніменту я забув у Москві, інструмента в руки не брав цілих два тижні. А при такій перерві, зрозуміло, що гра вже не та. І от при цих розкладах я йду складати іспит. Почав виконувати шикарний концерт в перекладі для контрабаса і раптом відчуваю, як руки починають забовтуватися. Ще трішки - і буду грати фальшиво. Що робити?
Я раз - і зупинився. Вибрав тоніку, тобто тримаю один звук. Комісія на мене дивиться, не розуміючи, що відбувається. А я їм пояснюю:

- Тут - програш, тут я не граю, тут рояль грає 16 тактів.

Слава Богу, не було контрабасиста! Я постояв, відпочив, згадав, що там треба грати далі, пальчики відпочили, і продовжив. Граю-граю, знову відчуваю, - пальці забовтуються. Зараз як зіб'юсь! Зупинився. Дивлюся на комісію. А вони мені так з розумінням кивають:

- Так, так, ми розуміємо, тут - програш.
Я подумки:
- Н-да, ви розумієте... Я зараз як лажанувся би...

Все пройшло нормально. Мені поаплодували і поставили п'ятірку.

Так я вступив до Харківської консерваторії.

Але вільним від естради довго не проходив: хлопці з місцевого вокально-інструментального ансамблю дізналися, що я - бас-гитарист, і підписали мене в свою бригаду, - ми грали по суботам та неділям танці, періодично виїжджали в села на весілля. А в вечорі я ще підробляв в ресторані. Так, мені були потрібні гроші, тому що на сорок карбованців стипендії жити не звик. Мені і в голову не могло стукнути, що їх треба просити у матері. Тому модні туфлі, сорочки і джинси я купував за гроші, які заробляв самостійно. В місяць у мене виходило по 200-300 карбованців. І проблем, щоб пригостити друзів у кафе чи кудись повести дівчину, просто не було.

Все йшло досить спокійно, за графіком, за яким я вже давно звик жити і працювати. Якихось ексцесів не було, аж доки одного разу я дуже пізно, останнім тролейбусом, не повертався у студмістечко. Народу в салоні було небагато: спереду сиділо декілька літніх людей, на задньому сидінні - симпатична дівчина, і я - на одне сидіння попереду. Тут до тролейбусу вповзло двоє п'яних і відразу почали чіплятися до дівчини. Я дивлюся: їх двоє, я - один, старі в рахунок не йдуть, - і трохи мені лячно. Рішення прийшло саме: на наступній зупинці відкрилися задні двері, і я, схопивши одного з них за руку, просто вишвирнув його з тролейбуса. В салоні залишився ще один. Хоробрості у нього поменшало, але він озброївся кастетом. Я те побачив і думаю: тільки не по пальцях. Для музиканта саме страшне - це пошкодити руки. Чолов'яга пішов на мене, і сталося те, чого я боявся: він мене двинув по рукам і зламав пальця. Почалася бійка. Старі залементували, тролейбус зупинився, водій вискочив. Враз до салону вскочили дружинники, які проходили неподалік, почали крутити мені руки. Дівчина кричить, що не того затримуєте. А той п'яний вже вирвався і побіг геть. Водій тролейбуса взяв монтировку і погнався за ним. Наздогнав, гахнув по спині, той упав, і загальними зусиллями його забрали до найближчого райвідділу міліції. Дружинники переді мною вибачилися, і ми поїхали далі.

Після того, що трапилось, дівчину мені довелося провести додому. Як свого рятівника, вона запросила мене до себе, перебинтувала зламаний палець, напоїла чаєм, потім горілкою. З нею ми залишилися друзями. Вона декілька разів приходила до мене в консу. Цікава була баришня. Вийшов би в нас роман, але я знав, що її хлопець служить в армії, і в мене не було ніякого морального права до неї залицятися.

Два тижні я проходив у гіпсу, не міг грати, але всі у харківській консерваторії знали, що Зібров - герой, який, рятуючи дівчину, вступив у двобій з п'яними. Про це навіть написала місцева газета.

Але у Харкові я довго не затримався: всі мої друзі, моє життя з другого класу, все те, що я любив, було у Києві. І я перевівся у київську консерваторію.