facebook
Офіційний сайт Народного артиста України - Павла Зіброва
Біографія
українська
русский

"ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОЗНАЙОМИТИСЯ"

Завантажити книгу в форматі fb2

ЗІБРОВ - ТУТ, ЗІБРОВ - ТАМ

Потихеньку навчаючись у київській консі, ми з хлопцями знову зібралися до купи в ансамбль, але це теж було не надовго: пограли рік-півтора, і у кожного з нас почали з'являтися сім'ї. А щоб її утримувати, треба було влаштовуватися на роботу: в оркестри, хори, - тобто туди, де платять гроші.

І я не став виключенням.

І я закохався у дівчину, з якою потім одружився...

Тетяна зустрічалася з моїм другом, але через щось вони посварилися. Почав я їх мирити, а потім собі думаю: а навіщо? Дівчина була гарна, розумна, навчалася в нашій же консерваторії по класу фортепіано, але на курс молодша за мене. Рік ми зустрічалися і потім одружилися. А перед одруженням майбутній тесть мене запитав:

- Зможеш утримувати сім'ю, не будете жити на одну стипендію?
- Зможу! - відповів я і пішов на заробітки. Хіба мені до того звикати?

Першу свою роботу я знайшов в інституті Ядерних досліджень. Мені, як недипломованому студенту, запропонували вести хор, мені, контрабасисту, який в хоровому співі тямив не просто мало, а супермало. Але тоді мені був лише 21 рік, і я згарячу за це діло взявся. На диво через тиждень-два вже вільно міг розписати всі хорові партії! Що то є молодість!

Мій хор був геніальним. Співало в ньому 20-30 тіточок років під сорок. Жили ми дружно. На репетиції вони залишалися після роботи. Але відразу співати ми не починали. Спочатку на стіл виставлялося все, що ці жіночки приносили з собою: пиріжки, салатики, ставилася пляшечка. А так як колектив був виключно жіночим, то, як правило, цю пляшечку приносив я. От ми поїли, випили винця, поговорили, а вже потім на ситий шлунок і поспівали. З піснями, які ми вивчили, мій хор навіть з часом гастролював по санаторіям, будинкам відпочинку, турбазам.

А потім мене запросила до себе фабрика "Киянка". Там був дівочий вокальний ансамбль і змішаний вокально-інструментальний ансамбль. А тепер уявіть, що 90% працівників на фабриці - жінки, мужчини там на вагу золота - не знайдеш в день і з вогнем. І декілька з цих рідкісних представників сильної статі, які грали в ансамблі, з репетицій постійно зникали. Прибігає посеред репетиції працівниця:

- Юра, я тебе дуже прошу, відремонтуй мені терміново машинку!

Юра кидає гупати по барабанам і йде ремонтувати машинку. На репетицію він повертається вже теплим, ледь стоїть на ногах. Що робити, там таке було правило: дівчинка, щоб Юра підійшов в першу чергу саме до неї, накривала йому поляну.

З дівчатами було трохи простіше. Зібров нікому не сказав, що він одружений, обручку не носив, і більшість з дівчат хотіла його на собі оженити. Тому і ходили співати. Але все накрилося, коли на великий концерт, присвячений 8 Березню, прийшла моя дружина. Після цього я втратив свій вокальний ансамбль майже - всі пішли геть, коли зрозуміли, що я не холостяк. В наказному порядку профком примушував цих дівчаток ходити на репетицію, на що вони відповідали:

- А чого ми туди підемо? Він же - жонатий.

Начебто, якби я не був одружений, то міг би їх усіх взяти за дружин. Такий собі гаремчик завести...

Ще я грав у Жовтневому палаці культури в оркестрі з шести чоловік при танцювальному ансамблі "Горлиця" - це був дуже відомий колектив. До них пішов через те, що "Горлиця" часто виїжджала за кордон, - у них була така можливість. Уявіть собі, 20 років назад побачити, що таке Польща, Словакія, Німеччина!

Пам'ятаю, як з "Горлицею" ми їздили на дні Києва у Краків. Виступили чудово і вже поверталися назад. Їхали спецпоїздом, бо це була делегація високого рівня: тут і представники уряду, і перший секретар КПУ. Тому і митниця нас не перевіряла. На під'їзді до польсько-українського кордону поїзд йшов дуже повільно - можна було зіскочити, нарвати квітів і заскочити назад. Ми їхали в останньому вагоні. Бачимо - пасеться коза. Польська. Спочатку - сміху заради, а потім з'ясувалося - з корисливих мотивів, ми цю козочку вкрали у поляків і закинули до себе в тамбур, прив'язали і перевезли через кордон без усіляких декларацій-паспортів. Після кордону їхати треба було ще довго, а в нас - харчі закінчилися, грошей вже нема! А їсти і хочеться, і треба. Вийшло так, що коло Бреста на якійсь станції ми цю козу обміняли. На невеличкому базарчику бабусі продавали пиріжки, м'ясо, ковбаску, самогон. Ми цю козу обміняли двом бабусям, які скооперувалися, щоб віддати за неї сало, хліб, вино, яблука, - тобто у нас виявився повний набір харчів, щоб випити і закусити. Весело тоді було...

З 1979 року я почав працювати ще і в Державному естрадно-симфонічному оркестрі. Працював 25 годин на добу: зранку - заняття в консерваторії, фабрика - два рази на тиждень, інститут - теж стільки, потім - оркестр, по суботам та неділям - грали весілля.

А вдома вночі я писав власні пісні і займався їх оркестровками. Закривав фортепіано з середини газетою чи тканиною, щоб ледь чутно було. Ці пісні вже співали і Віктор Шпортько, і Володимир Удовиченко. Розписував музичні партії для кожного інструменту - для 20 скрипок, 5 тромбонів і т.д. - всього на 70 чоловік - кожному (!), і потім ще писав партитуру диригенту. Це була пекельна праця! Але через два місяці я вже став професійним оркестровщиком, який міг розписати будь-яку пісню для оркестру. Мене навіть запросили у 1988 році на конкурс молодих виконавців країн соціалістичної співдружності, який проходив у Ялті, як штатного оркестровщика. Це було дуже почесно. Ми приїхали туди із своїм естрадно-симфонічним оркестром і я робив для конкурсантів оркестровки. Я дуже пишався тим, що причетний до першої премії, адже конкурсантка, яка її виборола, співала пісню, яку я оркестрував, то була Ніна Шестакова.

Відверто кажучи, через такий шалений робочий ритм свою першу сім'ю я проморгав. Коли ми обоє, - і я, і дружина, - були студентами, то встигали і на танці ходити, і в кіно, і на виставки. Потім цього вже не стало, мені потрібно було заробляти гроші, щоб забезпечувати сім'ю. А дружина - молода, з нею вночі треба спати в прямому розумінні цього слова, а не оркестровки робити... За роботою в мене для неї не вистачало часу. І так сталося, що вона закохалася у власного учня. Закохалася по самі вуха, те кохання було написано і на обличчі, і в очах. З цим чоловіком вона живе і по цей час. А ми через чотири роки нашого спільного життя розлучилися. З нею залишився син. Але для мене важливо те, що я його не втратив. Коли це сталося, йому було 2 роки, але ще на протязі кількох років я майже щодня після роботи забирав його з дитсадка. Ми залишилися друзям. І сьогодні Сергій заходить до мене в театр чи додому, просто так, поспілкуватися, а не тоді, коли потрібні гроші.

Це дуже важливо. Хоча, в своїй розповіді я трохи перескакую, тому що після закінчення консерваторії була армія, був Афганістан.